Читать онлайн книгу "Майстер корабля"

Майстер корабля
Юрiй Яновський


Роман Юрiя Яновського «Майстер корабля» – один з найоригiнальнiших творiв перiоду Розстрiляного Вiдродження – сьогоднi повертаеться до читача. Це романтичний пригодницький роман, у якому яскраво втiлено тему подвигу, кохання, вiдданостi дитячiй мрii.





Юрiй Яновський

Майстер корабля



Забирайте же с собою в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, – забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!..

    Н. В. Гоголь

Nein! hier hat es keine Not:

Schwarze M?dchen, wei?es Brot!

Morgen in ein ander St?dtchen:

Schwarzes Brot und weiBe M?dchen.

    J. W. Goethe

But the standing toast that pleased me most

Was, «The wind that blows, the ship that goes,

And the lass that loves a sailor!»

    С. Dibdin

О navis, referent in mare te novi

Fluctus?

    Horatius






I


Сиве волосся до чогось зобов'язуе. Старечi ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельефна мапа[1 - Мапа – карта.] моеi Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi – за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгае сльоза. Тодi я наказую розтопити кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий архаiзм тепер – топити дровами, але не нарiкайте на мене – я згадую свою давню юнiсть. Дивлюся, як перебiгае прекрасний вогник, символ вiчного переходу енергii й розкладу матерii, простягаю до нього руки, i вiн грiе моi долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось зобов'язуе.

Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну «Бiлу Пустелю». Молодий кiнорежисер iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. «Вiн не може висловити всiеi радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить мене здоровим, i запрошуе до себе в ателье. Вiн за моiми книжками вивчав кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я) ущасливить iх вiзитом». Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самотi.

«Бiла Пустеля» дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаете, певно, «Народе, встань!», «Останнiй Клич» та «Китайське Сонце»? Що дiялося в пресi з приводу «Повiсьте прапор над морями!»? І, нарештi, передостаннiй велетень славетного Семпера Травицi – «Народження iнтернацii». Була спецiальна демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи Травицi: «Спа-си-бi, дя-дю Семпере! Вi-та-е-мо дядька Семпера!» Мiкрофони збирали всi привiтання й доносили iх до вух Травицi, що саме сидiв бiля кани в моiй кiмнатi.

Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед. Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання: «Мистецтво кiно чи нi». Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й яким дурницям вiддавалися.

Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху. Вiддрукувавши позитиви, ми рухали iх перед щiлиною в картонi. Завдяки тому, що око мае властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те, що воно бачить, – ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники. Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кiно-Мистецтво.

Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi починае болiти серце. В цьому немае нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаеш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж – стара калоша, мое серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце? Та де! – Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважноi старостi.

Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати неправду. Нащо вона iй здалася? Кого iй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.

Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина, i до моiх послуг завжди цiла фiльмотека краiни. Я кажу в мiкрофон декiлька слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовляеться з братом циклу iсторiй. «Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, – чую я голос майстра, – електричнi розряди тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчноi станцii передають: насуваеться повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран». То-Ма-Кi – це звуть так мене – Товариш Майстер Кiно – найвище звання для кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися. Тепер старший син вiдбувае повiтрянi рейси Оде – Індiя. Я iнодi дiстаю вiд нього привiтання з дороги. І разом з його голосом чую плескiт океану пiд його безшумним самольотом. «Тату, – гукае вiн менi, – я бачу хвилi, що посивiли, як твое волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!»

Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив ii на руках по моiй тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, едине, ради чого треба жити. Я iх маю – цих синiв. І хто менi дужче радiсний чи любий – не знаю.

У мене в стiнi е нiша. Там стоiть урна з прахом дружини. Раз на рiк я ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд мого молодшого сина, чие народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У мене немае до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйноi дружини.

Професiя мого сина – писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись, за моiх молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкiшноi кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий архаiзм? Справдi, так було.

Тепер, звичайно, немае нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебувае не знати де. Його кiмната в будинковi стоiть замкнена через увесь цей час. Несподiвано вiн з'являеться з повiтря чи з електропотягу й оселяеться в кiмнатi на якийсь час. Вiн розбирае й сортуе матерiали i своi записки перед виданням. Пише вiн – де його притулить дорога: на морi, на повiтрi, в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду. Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.

Щаслива вона – молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина «Бiла Пустеля» й ii режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в своiй кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер вентилятора, розiклалося автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши гудзика, мати все потрiбне автоматично.

«Бiла Пустеля» – майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих рокiв. Ми вже забули ту «Line of beauty»,[2 - Лiнiя краси (англ.).] що нею хотiв у 18-му вiцi художник Гогарт{Ідеться про вiдомого англiйського живописця й гравера Вiльяма Гогарта (10.11.1697, Лондон – 26.10.1764, Лондон), роботи якого сприймалися у XVIII столiттi як виклик художньому iстеблiшменту: «бесiди» (вiльнi груповi портрети) майстра були адресованi широкiй публiцi. Гогарт створив навчальну академiю, яка в 1768 роцi стала Королiвською академiею. Його знали як борця за узаконену охорону авторських прав. Гогарту належать сатиричнi серii «Кар'ера блудницi» (1730 – 1731), «Кар'ера розбещеного» (1735), «Модний шлюб» (1743 – 1745) тощо.} вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту безлiч винаходiв, що iх додае кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, – додае до законiв майстерностi й побудови.

Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про героiв, що не мiняють характеру, i про автора, що боiться пересягнути через безоднi людських умовностей. Point de dеpart[3 - Вихiдна точка (фр.).] «Бiлоi Пустелi» – неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи снiг в об'ектив. Гола людина вийшла з-поза дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля неi не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана – на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми побачили, як родить жiнка. Їi ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i тремтить повний живiт. Ось що в нас е ще незмiнного з перших рокiв людського розвитку – його нiколи нiхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що iх перейшло людство.

Жiнка починае родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!

Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас. Розповiсти «Бiлу Пустелю» – я безсилий. Логiчно вона не вкладаеться в рамки людськоi послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили, що iх вiдчув я, переглядаючи картину.

Майстер фiльмотеки виконав обiцянку. Його голос почув я з репродуктора мого телефону. «То-Ма-Кi, – сказав вiн, – ми даемо на хвилi 200». Я знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.



Дожити до глибокоi старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою недуг. Коли трохи недобачати – це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.

Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров iжу для клiтин. Мое серце набiгалось за життя й тепер помалу стискуеться й випростуеться. Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.

Моiх рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну йому частку iжi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.

Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я е: нi президентом, нi Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив свое мiсце серед мiльярдiв лiт людства, серед астрономiчноi кiлькостi людських створiнь i на мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.

Тепер мiй мозок працюе нормально, я чую пульсацiю кровi там.

Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль – недостойне почуття, воно зневажае того, кого ми жалiемо. Воно привчае декого, щоб iх так зневажали. Менi ж – однаково, що про мене скажуть. Мозок працюе тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi вселюдського. Я не можу гнiватись, бо немае людини, яка могла б заподiяти щось достойне мого гнiву. Менi iнодi стае страшно ввi снi, коли я на секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i моi роки дають менi можливiсть iз неприступноi гори оглядати мiсцевiсть. Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, – до Життя.

Екран заливае густа течiя свiтла. Воно вiбруе якусь частку секунди, мiниться, пливе – i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi, повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять приемнiсть – показують сад, де я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки – вони такi добрi до моеi старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин iхньоi добростi до мене.

Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю. Правда, друже (коли ви менi рiвня), – помилку робить той, хто поспiшае? Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому здаеться. І здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi е перебiжне й немае нiде чудес i тайн.

Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi однаково приемно говорити про кiно, про «Бiлу Пустелю», про мою юнiсть i старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Немае на свiтi рiзностi мiж усiм цим, немае важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте, що я не стану витрачати дорогоцiнноi крихти часу на зайве. Я випиваю останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край.

Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi дерева, на стiнi печери. Вона мае кiлька метрiв довжини. Поiзд пiдходить до перону. Метушаться, заглядаючи в об'ектив, люди. І все. У залi цiла панiка – так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера, море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це слово цар?), свята й бенкети. Б'е Велика революцiя. Вона почуваеться ще ранiш у тривожних кiнокореспонденцiях з фронтiв, ii подих чути в вiтрi, що колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'е революцiя, i завмирае кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими апаратами й операторами.

І, нарештi, починають iти картини, що в iхньому твореннi я брав неабияку участь. Я впiзнаю декорацii, я знаю, як вони виглядають iз противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне мiсце цих чотирьох десяткiв картин.

Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я – стара людина. Менi цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран, вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до кани.




II


До кiнофабрики я приiхав молодий i простий, як солдат з булавою маршала в ранцi. Я, пiдскакуючи, ходив по мiсту, дивувався на море й забивав голову рiзною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськостi, i громадськiсть я малював Фемiдою з терезами в руках. На одну з шаль менi нiяк не терпiлось покласти хоч морського камiнця на мою користь.

Ви нiколи не жили бiля моря? Ви не знаете пахощiв порту й не ловили бичкiв на хвилерiзi? Вам чужi такi слова, як «клiвер» або «грецький» та «очакiвський» паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змiнилося все вiдтодi, як я вперше довiрив себе морськiй водi. Тепер того не побачиш, – брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт i машини. Тепер не стають пароплави пiд дамбою просто, а заходять у спецiальнi ангари.

Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису мiста, що в ньому менi доля судила стати щiльно до виробництва кiнокартин. Це я зроблю для тих, що зачитуються романтикою старого моря. Люди ж поважнi, що не люблять бiльше одного разу на рiк виiздити за мiсто, почувши мою обiцянку за силу цiкавих речей, про якi мова буде далi, можуть тим часом почитати пообiдню газету й узятись до мемуарiв тодi, коли я вiддам належну увагу молодим читачам.

Оселився я в готелi. Це – досить великий будинок, розподiлений поверхами, коридорами, стiнами й дверима на окремi кiмнати. Будинок стоiть на розi людноi вулицi й прекрасно резонуе звуки. Зразу вам неприемно, ви зачиняете все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кiмнатi, як меблi, i ви volens-nolens звикаете до них. Вони створюють навiть деяку Gemutlichkeit.[4 - Затишок (нiм.).] В нашi теперiшнi часи таких готелiв немае. Їх позачиняли, пам'ятаете, пiсля славетного виступу доктора Боя в палатi депутатiв. Вiн довiв, що готелi спричиняють травми в мозкових центрах людини, i через цi травми зростають такi контингенти злочинцiв, як батьковбивцi, руiнники родинних основ, песимiсти й iстерики.

Коли ви хочете хоч приблизно уявити собi готель – ви свою тиху санаторiю, де спочиваете два мiсяцi на рiк, перенесiть на рiг Центрального Кiльця та одного з Радiусiв. Там лiтають i грюкочуть пiд вiкнами поiзди. Ви виходите з будинку й переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радiусiв, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радiуса. Коли ви живете на одному з Кiлець – ви знову ж таки опинитесь на бульварi – ширшому й затишнiшому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамваем iхати далеко за мiсто. Щоб понюхати квiтку – треба було виростити ii в кiмнатi. Довгi вулицi розрослися в ширину – ними прийшов до мiста степ i зустрiвся з морем.

Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари – з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Італii i що це – закам'янiла лава Везувiю.

Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму… Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло – вантажники, моряки й рибалки. А надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за четвертю горiлки, огiрками й скумбрiею! Скiльки разiв вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вiтер бив у парус, аж над клiвером опинявся раптом обрiй, а за шаландою волочилася нитка хазяйського «самодура». Це значило – «ходити на скумбрiю».

Опинившися бiля моря, починаеш вiдчувати нудьгу. Хочеться лаятись i ходити без шапки. Кортить почухатись ногою й подивитись у бiнокль, чи грае скумбрiя. Навiть у справах негайних i цiлком конфiденцiйних хочеться зайти до береговоi печери – темноi й вогкоi.

Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади Республiки. Холодний i безстороннiй мозок звертае мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши тодiшню пустелю.

Ремонтують пароплав. Вiн стоiть порожнiй високо на водi бiля причалу. Каменем обриваеться в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут досить глибоко. Декiлька гав – i мiж ними я – стоiмо, дивлячись на корму. Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похитуеться маляр. Вiн п'яний украй i вдае з себе митця. Пензлем вiн кладе задумливо мазки, примружуючи око i спiваючи пiснi. Спiвати вiн не вмiе й пiснi зовсiм не знае. Але це не заважае йому тягти й без кiнця повторювати два рядки пiснi. Два рядки – i довга мелодiя без слiв закритим ротом. Знов два рядки – i мелодiя.

А сколькi прийшлося мiне пережить
За етi п'ять лет iдеала… —

спiвае маляр. Ми мовчки годимося, але маляр далi не йде i все запевняе нас про своi «п'ять лет iдеала», фарбуючи корму.

Цю iдилiю порушуе сам спiвець. Вiн хоче дiстати фарби, що висить коло нього на дротинцi, перехиляеться бiльше, нiж можна, i раптом летить iз пензлем у воду. Ми пiдходимо ближче. Маляр виринае з води мiж каменем берега й пароплавом. Там глибоченько, вода холодна й немае за що вхопитися. Нам смiшно дивитися, як бiля самого берега тоне маляр. Вiн ще не зовсiм протверезився, мовчки борсаеться в водi й не просить нашоi допомоги. Ось вiн уже разiв зо два упiрнув, знесилившись. Тодi нас раптом проймае страх – людина тоне. Ми вибираемо з-помiж нас найвищого, беремо його за ноги, а вiн своею чергою ловить бiдолаху маляра, що продовжуе бовтати пензлем воду.

Маляр лежить на дамбi. Вiн блiдий i мертвий. Ми не знаемо, що з ним робити. В цей час чуемо поспiшнi кроки, по трапу збiгае товариш маляра i, як коршун, налiтае на невдаху.

«Качати його! – кричить вiн. – Качати!»

Несподiвано мрець схоплюеться на ноги. «Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!» Вiн справдi починае п'яний танок. Притопуе ногами, б'е об поли руками. Потiм падае на землю i плюеться фонтаном морськоi води. Маляра бере попiд руки товариш, i вони довго топчуться на траповi.

За кiлька хвилин маляр знову лiзе фарбувати корму. Вiн похмурий, мокрий i ввесь час мовчить.



Я пiдкидаю до кани дров. Вони поволi розгораються, iх лижуть вогники, потрiскують i пирскають димом. Дiстаю з шафи плед i кутаюся в нього. Я наче сам-один на великому свiтi. За вiкнами темно й тихо, електрики нема, i здаеться менi, що я серед тишi ловлю останнi кроки життя.

Мою появу на фабрицi мало хто помiтив. Хiба що щирi читачi директорських наказiв прочитали другого дня, що «та-кого-то зараховуеться на посаду художнього редактора фабрики». Моя скромна фiгура в шкiрянiй куртцi, без рогових окулярiв та перiстоi кепi – справила враження лише на той легiон псiв, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали, поклали, що я свiй, i лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павiльйонах, по цехах, по монтажних кiмнатах, у iдальнi – скрiзь на всi способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я.

В кiно я не був новий. Я знав уже всi таемницi кiновиробництва ще до мого приiзду на фабрику. Я придивлявся й оцiнював людей, з якими менi доводилося спiльно йти. Про Директора я розповiм далi докладнiш. Вiн зробився потiм моiм приятелем. Вiн працював на фабрицi, доки не пiшов командувати полком проти полякiв. Це було в час вiйн сорокових рокiв. Тодi ж вiн i полiг пiд Варшавою, поклавши всiх бiйцiв пiд час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж вiн не написав менi нiчого? Я не можу цьому вiрити. Його, певно, пригрiла земля Варшави.

– Ти вiзьми iх усiх до рук, – сказав вiн менi, зиркаючи на мене спiдлоба, – так вiзьми, щоб i не пискнули. Розбалувались, гади!

Розмова йшла за режисерiв, яких я мусив узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часiв диктаторами фабрики. Вони ними лишилися й до наших днiв, незважаючи на всi дотепнi мiркування про колективне ставлення фiльму, про колективне оформлення кадрiв та про колективний монтаж.

– Значить, ти редактор. Пiди сiдай, напиши собi конституцiю й принеси, побалакаемо. Михайль тепер не хоче нiчого, – почув я вiд Директора.

Михайль – мiй колишнiй метр. А загалом – вiн ватажок лiвих поетiв нашоi Краiни. Футурист, що йому завше бракувало якоiсь дрiбницi, щоб бути повним. Я його любив, коли когось цiкавить мое ставлення до нього. Вiн приходив щодня на фабрику, викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на море i зникав, залишаючи пах «kapsten'a» з люльки. Незабаром вiн поiхав у вiдпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всi режисерськi групи.

Я пiшов писати конституцiю й писав ii з тиждень.




III


Зала першого в Республiцi оперового театру вся в червоному оксамитi. М'якi крiсла стоять трохи на пiдвищеннi, мiж ними проходи, встеленi килимами. Ложi бенуара, бельетажа й ярусiв червонiють оксамитом i сяють електрикою. Амфiтеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрiбна iнтелiгенцiя, юнаки з подругами, з якими вже сказано всi слова. Вони тихо й iнтимно сидять. Лише галерея не вгавае: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються iз знайомими й нетерпляче пiдiймають хвилi оплескiв, вимагаючи початку. В залi гасне свiтло. Завiса блищить пишним золотом розшивки, ii освiтлюють прожектори з бокових лож i рампа.

– Мамо, де вони танцюватимуть? – несподiвано чути серед тишi дитячий голос.

Завiса пiдiймаеться, в залу вiе холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом кулiс, що завше е незмiнний у кожному театрi. Глядачi знають цi пахощi змалку й одразу захоплюються ними. Їхнi очi блищать. Порожня сцена, темiнь. Променi двох прожекторiв. Речитативну мелодiю починае оркестр. Гобоi м'яко тремтять, iх пiдтримують кларнети й покривае, вiбруючи, звуками поважна труба – баритон. Я починаю любити людину, яка, стоячи поперед мене, керуе чудесними звуками. Мелодiя самотностi, пустельного вiтру, нездiйснених жадань i кочовоi романтики. Летить вона на темну сцену вiд оркестру й запливае до всiх куткiв. Звуки пливуть i хитаються. Тодi в цi звуки вбiгае людина. Вона бiжить, пiдносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, якi я чую. Людина танцюе, легко пересуваючись по сценi, рiдна цим звукам i слухняна. Це Йосиф Прекрасний. Вiн сiдае на згористу землю й грае ще, тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелi навколо нього вiтер, перекочуеться пiсок, i вiвцi десь пасуться, подаючи голос з-пiд гори.

Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Менi доводиться пiдносити голос на захист балету як видовища здорового й потрiбного. Сором сказати, що нинi фiзкультура зовсiм знищила балет, усi танцюють спортивних танкiв, а балет, як галузь мистецтва, перейшов до законсервованого вигляду. Рiдко можна тепер бачити балетнi вистави, а тi, що бувають, такi жахливi, без смаку й органiзацii, без живоi думки. Те, що ми в свiй час починали, бачите, пiшло без слiду.

Вистава йде далi. Йосифа знаходять брати. Вiтання й лагiднiсть до меншого брата, нiжнiсть рук i розмов. Але це не заважае iм продати Йосифа египтянам, коли тi з'являються з-за кулiс. Продаж закiнчено. Йосиф пручаеться, просить милосердя у братiв i з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожнiе. Пробiгають одна за одною неспокiйнi тiнi. Вони бiжать пустелею й чують, як женуться за ними любов до брата й совiсть. Стрiла летить лiниво – джа-а-iрр! Тьма. Бiгають прожектори, немае братiв, й стоiть над сценою розпачливий зойк оркестру.

Я видихаю повiтря. Завiса. Оплески й вигуки. Зала починае жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крiсла, де я сиджу, i передчуваю щось надзвичайне, що мае зi мною трапитись. От бувае так iнодi, коли серце повне ущерть i чекае уст, що надпили б трохи його радостi. Знаеш, що в твоему життi мае статись якась змiна, близько бiля тебе пройшла жiнка й десь ходить, ти дихаеш ii повiтрям. Чутливе чекання висить у повiтрi, як димок або серпанок. Я посмiхаюся тепер сам до себе, дiйшовши до цього мiсця спогадiв. Над каною стоiть у мене побiльшена картка жiнки в купальному костюмi. Жiнка сидить на чорному каменi. Через рiжок iде напис: «Милому, iдеальному друговi з Genova». Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молодi, здаеться, що мудро) посмiхаюся, бо я знаю бiльше, нiж скажу, бiльше, нiж ви знатимете. І повертаюся до зали оперового театру, де вже пройшов антракт i знов погасло свiтло. Танки при дворi фараона. Менi ввижаються маси, що носять важке камiння на будову, колосся гойдаеться на сонцi i, наче жовта сонячна ласкавiсть, – цi звуки. Знайома Йосифова мелодiя виходить над усе, та ось вiн i сам починае цнотливий танок. Його бачить Тайах – фараонова дружина{Тут Яновський вдаеться до помiтного змiщення бiблiйного сюжету, де подана iсторiя Иосифа та дружини Потi-фара, що був начальником фараонових охоронцiв, шанованим царедворцем (див.: 1М39-1 – 18). Ім'я дружини фараона Книга Буття не подае. Натомiсть вона називае жiнку, яку фараон подарував Иосифу за дружину: це була Осната, дочка Потi-Фера, жерця Осну (див.: 1М41.45). Подii, центром яких став Иосиф, на думку вчених, випадають на той перiод Давнього Єгипту, який називають перiодом Середнього царства (2134 – 1785 pp. до Р. X.) i пов'язують iз правлiнням або XII династii египетських фараонiв, або XV династii Гiксосiв, фараонiв-пастухiв, якi прийшли до Фiв iз Сирii або Палестини. Дехто вiдзначае, що фараоном часiв Иосифа був Саласис (див.: Библейская энциклопедия. Труд и изданiе Архимандрита Никифора. – Репринтное издание. – М.: Изд. Свято-Троице-Сергиевой Лавры, 1990. – С. 722) або Апепi 2 (див.: Геллей Г. Библейский справочник. – СПб.: Христианское общество «Библия для всех», 1996. – С. 118). Що ж до Ехнатона (Аменофiса), мати якого мала iм'я Тейе, то його правлiння випадае на перiод Нового царства – 1364 – 1347 pp. до Р. X. Його батько Аменхотеп III царював за 35 рокiв до сина. Таким чином, Иосифа й Тейе (Тайах) роздiляе понад 400 рокiв. У тетралогii Томаса Майна «Йосиф i його брати» (1933 – 1943) зваблення Иосифа дружиною царедворця й друга фараона Петепри Мут-ем-енетою вiдбуваеться пiд впливом нових релiгiйних шукань Ехнатона на заходi, по той бiк Нiлу бiля Тель-Ель-Амарина, де споруджуеться мiсто Ахетатон й утверджуеться культ Атона, Она, Атума-Ра, схильного до акцептацii чужого сакрального досвiду; Тейе тут – дружина фараона, що е прихильником давнiх вiтчизняних релiгiйних традицiй iз суворим Амоном у центрi. Натомiсть у сучасних тлумаченнях Книги Буття акцент зроблено на антисемiтизмi звабницi – дружини Потiфара Зелiки, або Зулейки (див.: Щедровицкий Д. В. Введение в Ветхий Завет. Пятикнижие Моисеево: В 8 т. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Теревинф, 2001. – С. 260, 261).}. Тайах придивляеться до вродливого юнака. Тайах виходить iз групою наперед. Танцюють усi, але ii одну бачить око. Вона показуе в танку любовну досвiдченiсть. Повнокровна жiнка зiйшла з египетських земель до Йосифа й до захопленого театру.

Першi хвилини я не думаю нi про вiщо. Я вiдчуваю насолоду, милуючись чудесною жiнкою. Трохи згодом я кажу собi, що справа бiльша, нiж я собi уявляю. А ще згодом – менi хочеться переплисти для неi океан i море. О, скiльки б я тепер дав за ту юнацьку наiвнiсть i вразливiсть! Юнак хоче бути досвiдченим i старiшим, а прийшовши до цього всього, жагуче бажае повернути наiвнi, нерозумнi днi.

Тайах танцюе в захватi. Вона показуе Йосифовi свою любов i силу. Одiж на нiй лиш пiдкреслюе довершенiсть жiночих форм, ii обличчя блiдне навiть крiзь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неi. Вона – в нестямi. Ахори iнших танцюристiв завиваються навкруги. Соромливий Йосиф захищаеться мляво. Падае на колiна й ниць. Падае на землю й Тайах. Вона котиться по землi, повзе. Нестямна жага гонить ii. Раптом заходила, закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараоновi одiж Йосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що вiн накоiв, цей Йосиф? Вiн посмiв думати про обiйми царськоi дружини? Ганьба йому, красному! Вiзьмiть його на щити й винесiть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки й якiсь щити. Наче знов колосиста нива. Пiрамiдi – зростати вгору з шершавого каменю! Кiнець виставi, що показала спокушеного Йосифа.

Я виходжу на вулицю й iду. «Оце вже вона. Тепер менi не викрутитись». Я констатую, що й викручуватись менi не дуже хочеться. Пiдходжу до пам'ятника, звiдки видно огнi порту й море. Маяк навперемiн кладе на море то червону, то зелену смугу… Стою довго, доки вогники сiрникiв, що запалюються регулярно й догорають до краю, зацiкавлюють мене. Гуляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину й жiнку, що мовчки сидять. Одне тримае сiрника, а друге швидко перебирае пальцями обох рук.

Це закоханi глухонiмi, що почали свою розмову десь при свiтлi лiхтаря й кiнчають ii тут, на тихiм бульварi, пiд подувом морськоi вiльгостi.



Зрозумiйте психологiю старостi, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим i розумнiшим за нього. Вас ми констатували, як першу пересторогу й нагадування про Потойбiчне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навiть вороже дивимось на вас, бо ви женете нас до могили. Ви випиваете наше погасання, красуетесь i ростете. В цьому – закон iснування. Пам'ятайте тiльки, що ви теж будете такими, як ми, – стережiться вимовити поквапне слово.

Але – не мiй жанр, шановнi, навчати й виказувати гiркiсть. Я достойно несу прапор старостi. Моi спогади я присвячую молодим, смiливим i чуйним. Їм вiддаю я на суд юнацькi помилки й перемоги, щоб збудити iхнi думки, щоб спонукати iх на шукання яскравiших просторiв i горизонтiв.

Я не виходив кiлька день з монтажноi кiмнати. Одна з чергових картин була закiнчена, режисер показав ii дирекцii, а зараз ми сидимо з ним удвох мiж рулонами плiвки i скорочуемо. До речi, я – автор сценарiю.

Я сиджу бiля монтажного столу, а високий режисер ходить по кiмнатi. Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фiльму на руках.

– Ви, я бачу, знаете монтаж i вмiете тримати в руках плiвку, – каже режисер, – але ви б не дозволили, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж нi? Можете не вiдповiдати, я бачу вiдповiдь.

Мое мовчання надае йому смiливостi. Це його перша картина, це мiй перший сценарiй. Автор iз режисером зiйшлися, таким чином, вирiшити взаемини. Ми обое могли бути об'ективними, могли розмовляти тактовно, логiчно. Тодi питання це – режисер i автор – стояло дуже гостро. Багато списiв поламали прихильники однiеi й другоi групи. Але до згоди тодi ще не прийшли. Власне, не до згоди, а до розумiння законiв кiнематографii. Нам це дивно й згадувати тепер – невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже iм неясна була механiка ставлення iхнiх сценарiiв? Невже… але те, що зрозумiле е тепер, – тодi набирало великоi гостроти, було гарним демагогiчним способом для зриву роботи i змiни кiнокабiнетiв.

Починаю я здалека й щиро.

– Творчiсть, – кажу я, – поняття егоiстичне й навiть егоцентричне в своiй глибокiй сутi. (Нинi я не так думаю!) Коли я робив сценарiй, менi здавалося, що його можна з початку й до кiнця записати в Бiблiю або вирубати зубилом на мармурi. Коли я скiнчив писати, вiн менi видався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидiв його, як мою майбутню смерть. (Нинi я не так думаю!) Я виносив його в собi, як кобила – лоша. Спочатку вона певна, що ii син буде шляхетним скакуном i весь вiк ходитиме в шовковiй попонi. Коли лоша родитиметься – iй буде просто не до думок. А потiм вона його забуде. Є iнакшi автори, але я вважаю себе за пересiчного автора. Тепер дивiться, що ви зробили з моiм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрiв. Ви нагодували його шоколадним вiвсом. Ви вифарбували його в червоний колiр i – о небо! – ви одiрвали йому голову й хочете приростити ii в iншому мiсцi. Ми так розмовляли з годину. Ми встигли б i посваритися, та знали, що картину треба кiнчати, i стримували себе. Я й досi цiную витриманiсть високого режисера i його шляхетне поводження.

– Коли режисер ставить сценарiй, – кажу я, – вiн мусить твердо засвоiти основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосуеться до сценарiiв, де немае таких iнгредiентiв. Засвоiвши й погодившись, режисер починае думати. Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, вiн ставитиме, не думавши, значить, картина вийде без думок. Думання може вiдбуватися в рiзнiй формi. Не неодмiнно, щоб режисер приходив на фабрику щодня i, сiдаючи вiд 8-i до 4-i до столу, думав. Вiн може пiти до знайомоi дiвчини, випити з нею пляшку доброго вина й цiлувати ii, як свою. Весь час свiдомо й несвiдомо йому стоятиме в головi iдея сценарiю. Коли вiн повертатиметься додому, йому дорогою трапиться цiкава, рухлива тiнь од лiхтаря, похитуваного вiтром. Режисер вийме книжку i запише дещо, що не матиме зв'язку нi з лiхтарем, нi з вiтром, нi з дiвчиною. Просто ми ще мало вивчили закони нашого думання. Ідея сценарiю мусить стояти перед очима. Режисер проглядае всi кадри. Деякi вiн викидае – вони затьмарюють або шкодять iдеi. Деякi вiн переставляе на iнше мiсце – там вони з кращими сусiдами краще йому служать. Деякi вiн вигадуе – вони звучать в унiсон з iншими, змiцнюють його iдею. Вона вже стала його – ця iдея сценарiю! Тодi режисер береться до провiдникiв iдеi – до героiв. Вiн мусить iх знати так, як батько не знае дитину. Пам'ятае, що вони «так» себе тримають у сценарii тому, що вони перед сценарним життям жили «так i так», а пiсля сценарного життя житимуть «так, так i так», помруть з отакоi причини i в певнiм оточеннi.

Режисер лякаеться. Хiба можна все передбачати в людськiм життi? Це буде сухар, а не людина! Я пояснюю думку й заспокоюю спiвбесiдника. Вiн не так одразу зрозумiв – йому здалося, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.

– Я з вами погоджуюсь, – каже режисер, – та коли я не вiрно зрозумiв авторову думку в сценарii? Невже ви за те, щоб до мене приiздив автор (я на вас не натякаю, вибачте), – вiн замовк на секунду, – приiздив автор i контролював би щодня все те, що я знiмаю? По-перше – вiн не знае ще ремества, щоб менi перешкоджати робити кадри. По-друге – режисер я, а не вiн, i, навiть погодившись iз його трактовкою кадру, я зроблю так, як я розумiю, i вiн нiчого не зможе змiнити. По-трете – хiба автор знае, як звучатиме той чи iнший кадр поруч iз другими, коли я його поставлю на призначене мiсце? Ви це розумiете, що побачити кадр там, де йому належиться стояти, – цiла наука, й не кожний навiть режисер це умiе. Що ж авторовi залишиться робити? Посваритись зi мною та поiхати? Чи що iнше?

На монтажному столi лежить частина фiльму. Слухаючи режисера, я повертаю ручку моталки. Очi менi болять. Дрiбненькi малюнки (iх 54 на метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор – вiн стоiть тут праворуч – не так тримае руку, як далi у великому планi. Беру ножицi й вирiзую шматок руху.

– Може бути, – резюмую я, – лише така постава цiеi справи. Автор, продаючи сценарiй, знае, що установа, яка його купуе, – розумiе iдею твору вiрно. Завдання установи – щоб режисер засвоiв цей вiрний погляд на твiр. У процесi роботи довiрена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер провадить iдею сценарiю. Коли вiн псуе – вiдiбрати вiд нього ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотримуе дрiбниць – не напосiдати, поважаючи творчiсть – цебто процес, якого логiчно викласти не можна.

Режисер, я бачу, починае ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент i вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано на мене зиркае, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.

– Я, пам'ятаете, приiздив до вас як автор, – монотонно дзирчить моталка, – мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розумiли мiй задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напоiти п'яною, щоб ii трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на обличчi загубила слiди масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i примусив би поводитись цю повiю так, як тримаеться порядна жiнка. Я не згiдний був нi з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.

Високому режисеровi обличчя починае нуднiшати. Вiн дивиться на монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина, а я iй ллю на живiт холодну воду.

– Чому ж ви про це менi не казали, – видушуе вiн iз себе, – я мiг би де в чому погодитись.

– Я вам спочатку казав. Потiм я зрозумiв свое мiсце й сидiв у павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав собi веселих думок над домовиною мого створiння. Часом я прокидався й видумував для вас кадри й точки знiмання – пам'ятаете, ви не раз використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. І я, дякую вам, – багато бачив.

Моталка починае густи нервово в моiй руцi. Я доходжу до епiзоду, що його треба викинути. Вiн величенький – бiльше сотнi метрiв. Я знаю, що режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше, але менi шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi однаково доведеться сваритися.

– Тепер права автора виступають на перше мiсце. Саме тепер, коли ви кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, менi видко, де моя думка й де ii немае. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер – як хочете), коли вiн не смiе пiднести голосу в оборонi свого виробу. Вiн смiе, вiн мусить! Наприклад, оця сцена… (я довго тлумачу непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що на сцену витрачено грошi, час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi е якiсть картини, а не бухгалтерiя й т. iн.)…

– Але заспокойтесь, – кiнчаю я, – я не хочу пiдносити свого голосу, я сваритись не буду.

Режисер здивовано дивиться.

– Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських сентиментiв до чиновницькоi твердостi. Ви не погоджуетесь викинути цю сцену?

Мовчання.

– Тодi ми пiдемо зараз до Директора – хай вiн нас розсудить.

Я гашу електрику на монтажному столi, i тодi ми обое помiчаемо, що надворi вечiр чи нiч. Директор уже поiхав з фабрики додому. Ми замикаемо монтажну й виходимо на вулицю. На небi зорi пiвденнi, блискучi й миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо до ii краю i стаемо. Внизу пiд нами чорнiе море. Чути шум i рокiт. Вiн розлягаеться по березi, впиваеться в землю й росте з неi, як трава – густа, висока й страшна.

Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моему боцi. Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм, змiнить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськiсть, – режисер мене почне поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.

Стоiмо кiлька хвилин. Море – воно вурчить i гуде.

«Чого ви сваритесь, чудаки? Все, – хлюп-хлюп, – дурницi. Потоплю я сьогоднi човна з такими дурнями. Ша-шуу! Якi ви смiшнi!» Перед морем завжди себе почуваеш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнiв i хвилювання.

– Пiдемо вже?

Ми йдемо територiею фабрики, виходимо на вулицю й чекаемо трамвая. Ми розмовляемо.



Декорацii в павiльйонах – мов людськi фортуни. Коли зайти до них i пройнятися iхнiм диханням, завмирае серце вiд дотику чужого нутра, стаеш частиною чужоi квартири. Вийшовши з декорацii одноi, потрапляеш до iншоi, i перша виглядатиме тодi обiдраною нiкчемнiстю. Стiни, що здавалися товстими, мiцними й теплими, – одразу побачиш, якi вони насправдi – з фанери, тонких брускiв i шпалери або вапна. Не декорацiя, а наочна фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацii, я багато дечого передумав. Я навчився вiдрiзняти людей вiд тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорацii, яку вона собi сама або iншi iй збудували, i порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це мою подяку Професоровi.

Ім'я Професора ви можете знайти в iсторii архiтектури Республiки, – його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторii Великого Кiно – в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника, непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував теслi, як тримати сокиру, а маляревi – пензель. Як зробити краще форму для пап'е-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста – i мали добрий попит.

Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що близько мене стоiть, вiн нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.

– Ви давно приiхали? – каже вiн менi.

– Та недавно.

– А надовго?

– Не знаю. Працювати.

– Дуже приемно. Ходiмо зо мною до першоi знiмальноi групи.

Знiмальноi групи тепер немае – такоi, як була колись. Тепер е так звана «режисерiя фiльму». Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти помiчникiв. Перший помiчник – оператор, другий – художник, третiй – органiзатор i т. iн… (див. «Популярний пiдручник органiзацii», видання кiнофабрики «Об'еднаних Нацiй»), Винайдена плiвка найвищоi чутливостi й колосальноi свiтлосили об'ективи в знiмальних апаратах – звели на нiщо неймовiрну витрату свiтловоi енергii фабрики. Нинi знiмають без штучного освiтлення. Теперiшня «режисерiя фiльму» не знае зовсiм освiтлювачiв i всiх неприемностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в декорацiях пiд час усього ставлення картини – не треба костюмерiв i реквiзиторiв до режисерськоi групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час усiеi роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорii робiтникiв до складу «режисерii фiльму» не входять. Через це одно – нинi легше жити на свiтi.

Тепер послухаемо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собi склад знiмальноi групи та тi змiни в методах роботи, що сталися. Режисер трохи гунявить.

– Я не розумiю, – каже режисер, – при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн трохи розтягае слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псуеться. Помреж мiй десь забiг i на очi не показуеться. Я тридцять ро-окiв працюю, а такого не бачив.

Оператор хапае за руки Професора.

– Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут угорi мух повiсимо, в вiкно – прожектор. Тепер дивiться, – оператор добувае спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлюе декорацiю, i дивиться, нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, – дивiться, там зовсiм чорний кут.

Професор сердиться.

– Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiнюете думки. Станьте сюди, подивiться, – Професор витягае й собi скло, – бачите, звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?

– Нi, я хочу ставити апарата тут.

– Це, дядю, я вам не дозволю, – Професор, коли сердиться, говорить «дядя», – я будував декорацiю, обраховуючи ii на певну точку знiмання. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й пiдписали ескiза? Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками, бурчить щось i лаеться. Мужицькi свити погано виглядають на екранi. Стiни оцi сiрi й нужденнi – дерево й глина. Чому б на них не налiпити веселеньких шпалерiв?

– Ми будемо знiмати з сiткою, – вирiшуе режисер, – воно буде красиво, нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.

– Буде красивенький кадр, – каже оператор, – я не буду брати стелi.

– Як це не будете, – спокiйно зауважуе Професор, – нащо ж я виробляв i вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не фарбувати iх та не мазати.

Розмова мае схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'являеться хазяiн знiмальноi групи – адмiнiстратор. Вiн налiтае на режисера:

– Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а ви ще й не починали? За двi години починае третя група – на станцii амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди акторiв!

Наче з-пiд декорацii з'являються названi персонажi знiмальноi групи. Починаеться метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiвае вогонь вольтовоi дуги в лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться знiмання.

Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.

– Да-а, – кажу я.

– Мистецтво, – каже Професор.

І ми розходимось.




IV


Хай простить тому небо, хто пiдозрюе мене в повсякчасному ухиляннi вбiк iз широкоi дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце – дорога. Старiсть дае право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхiв'я гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi. І, зупинившися на останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам перейдену путь. Ви побачите, як слiдом за нами йтимуть дослiдники шляхiв. Вирубуватимуть хащi. Прокладатимуть шлях. І може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.

Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я читаю роман – не мого сина, звичайно, – я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля столу, повний всiлякоi премудростi, знань i вражень. Його лабораторiя виробляе елементи майбутнього роману. Інодi автор зупиняеться. Перечитуе написане. «Це не цiкаве нiкому, крiм мене» – раз! – вiн викреслюе абзац. «Тут читач нудьгуватиме», – на тобi! – таемна обiцянка майбутнього захоплення вплiтаеться новим абзацом. «Це читач не так зрозумiе», – героiне, не посмiхайся – вiн тобi дасть тут плаксиву реплiку. Автор ховаеться за лаштунками, а його героi ходять по сценi, коли вiн шарпае за шпагатинку. «Душка автор, – скаже прекрасна читачка, – як вiн умiло ними керуе! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки». – «Я уявляю його собi красивим мужчиною, – скаже друга, – вiн, певно, так любить свою дружину». Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, – такий автор досяг мети. Вiн сiдае за iнший роман.

Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi писання романiв. Це менi тепер непотрiбне. Моi романи вже написанi, лежать по бiблiотеках (а фiльм-романи – по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну iжу й кориснi думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що менi вiн дорогий, i пишу про нього. Я не боюсь, що мiй читач почне нудьгувати або йому не сподобаеться усмiшка героiнi. Коли б я писав роману, я за цим стежив би i менi не тяжко було б смикати героiв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково – героiв видумано, героi безсловеснi для iхнього автора, i вiн може ними керувати. Інша справа тепер. Я пишу насамперед для себе, i менi все цiкаве. Я, може, не хочу показувати красивоi, витонченоi будiвлi, а хочу так дати матерiал, щоб у кожного читача вирiс в уявi свiй окремий будинок художнього впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдкласти книжку. Я не ображусь так, як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати моi мемуари. Я, лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.

Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцiю, що iй пiдлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кiнофабрицi. Складати для себе закони – неприемна рiч. Добре було Мойсеевi одержати iх на горi. Я iх проглядав i зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були в мозкових клiтинах людей. Вони тисячолiття переливалися з кров'ю по жилах. Їх породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.

Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися – холодно, та я вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше – гнилою морською травою, йодом, гiркою сiллю, холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить. Тiло застигае в нiрванi, нiби отруене морською диявольщиною. Здаеться, що тiло не може вже знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi краi, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль.

Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим.

Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики, роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не б'е на мiй затишний берег, i вся природа тихо допомагае. Я кидаю камiнець у воду – вiн пiдскакуе на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу, як камiнець опускаеться щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби одразу бiля берега море не мае дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченоi, до ii холодноi шиi. І як було всiм зрозумiти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i тодi, коли не вмiв ще говорити. Наречена, що для неi я жив цiле життя, iй присвятив сталеву шпагу й за неi пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь моеi нареченоi. Їi коси, як струменi, розлились по землi, ii руки, як благословення, лягли на поля, ii серце палае, як серце землi, посилаючи жагучу кров на новi й новi шляхи. Для неi я був смiливий i впертий, заради неi я хотiв бути в першiй лавi бiйцiв – бiйцiв за ii розквiтання. Для неi я полюбив море, поставив на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря свiту, i колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацii – звуть ii.

Уявiть собi юнака – невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й вiдчути приемнiсть там, де страшно. Руки, що люблять жiнок i iхне тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те й iнше для любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не знае авторитетiв, без ворогiв, бо вважае, що друг i ворог – два обличчя одного тiла, егоiст, бо не знае нiкого не егоiста, цинiк, бо так називають людей з iхнiми думками, працiвник i ледар в один час, бо думае, що людина працюе для лiнi й лiнуеться для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи показують характер нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведiнку в цих мемуарах, де розум староi людини хоче переформувати клiтини своiх сiмдесяти рокiв на молодий лад. Інодi йому щастить, i його молоде «я» рухае думку. Інодi крiзь молодiсть проглядае спокiйна досвiдченiсть життьового шляху i спокiйнi бiлi поля висот. Приймiть те й iнше, як приймаете ви природу, що молодiе й старiе разом, приймiть, як море, що молоде е завжди через свою старiсть. Хай у вас лишиться дотик думок i тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчноi матерii.

Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я е. Позбирав свою конституцiю з камiнцiв, по яких розвiяв ii вiтер, пiшов переплигувати з каменя на камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.



Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, – до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна, вихiд в iншi моря охороняли турки, i iхнiй крейсер «Ісмет» навiвав жах i збуджував панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос малював собi велетенського командира невловимого крейсера. Залiзнi руки турка гнули залiзнi перила, коли вiн настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гiганта. Щохвилi «Ісмет» мiг полетiти вiд мiни в повiтря, та заворожив його командир – колосальний велет.

Матрос ненавидiв його, як смерть i тайну. Нiч кругом стерегла проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тодi вибирали темну нiч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами. Збiрна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч плавуча мiна, особливо вночi, коли треба поспiшати i плисти далi, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, – кажуть матроси, i вони мають цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своiх берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати не можна, блоками опускають iх у морську дорогу, вони непевнi. Бувало, що зiпсуеться на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм живiм срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися тодi мiни на пароплавi. Феерична картина, що на неi пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то ще – поставивши мiну, забудеш шлях i на неi ж повернешся. Проклятий «Ісмет» раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як i з'явився. Будуть красиво рватися мiни на пароплавi вiд набоiв крейсера. Розставляти мiни – вiрна смерть для матроса.

Матрос це знае й матрос зневажливо свище. Вiн почувае пiд ногою хистку палубу судна, i йому не треба твердiшоi опори. Вiн може й умерти, та треба ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошуеться на берег. Твердий камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що бiля нього починаеться й кiнчаеться матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матiр i коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист – чуете? – мае в собi мало певностi. Вiн ховае страх i тамуе дрижу. Матрос боiться, як кожна жива iстота.

Негайно ж вiн шукае грошей i шукае жiнки, щоб затулити в своему ротi крик смертi ii устами. Вiн, як божевiльний, стискае жiнку, i вона, злякавшися, вириваеться з його обiймiв, тiкае геть, зникае в пiтьмi. А матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря. Йому залишилася година стояти на твердiй землi й жити. Вiн пливе вiд лiхтаря до лiхтаря. Заходить до потайного салуну i дзвонить кулаком у дверi. Йому ще лишилася година життя. Вiн п'е якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуляе носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'е. (Горiлки немае – вiйна.) Методично ламае стiльцi, продавлюе пальцем столи, плюе на долiвку й пробуе розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимагае денатурату. Зляканий хазяiн приносить його з усiма приладдями до пиття: фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбивае фiльтр, топче хлiб i нехтуе цукром. Просто в горлянку виливае вiн пiвпляшки. Часами йому здаеться, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натягае на лоба шапку. Губить помалу свiдомiсть i чуе, як скажено працюе серце. Зовсiм не вiдчувае рота й носа. Валиться на долiвку й лишаеться на нiй.

Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе, вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить патруль, читае на шапцi адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужуе. І тодi дiзнаеться, що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля турецьких берегiв.

Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляе носа й цiдить у рот по краплинi. Це в нього е й тепер, я спостерiг одного разу й послухав його оповiдання про денатурат.

Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум. Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим… —

спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене зустрiчае кур'ер: «Швидше до Директора!» Я поспiшаю до iдальнi, де вiн тепер сидить.

Бiля ворiт фабрики товчуться люди. Актори й авантурники, жебраки й чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають у вiчi всiм, хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й високо несе голову: то, мабуть, хазяi, службовцi, недосяжнi режисери й всемогутнi помiчники режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.

Їдальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою й салом, столи покрито з минулого року папером, так вiн i лежить. Перед дверима стоiть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а тiльки топчеться по своiй одежинi й сумно сповiщае кожному: «Конвертiв бiльш немае». В холодну пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний шнур, на якому висить лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий. Мухи сидять i по однiй умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови. В жарку пору – вони лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i на руки, злiтаються до стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть до рота й до носа. Ми, лагiдно посмiхаючись, невпинно женемо iх i не хочемо дiлити з ними нашоi трапези. Нам навiть дивно – як може бути iдальня без мух? До цього ще – пси. Невiдомо, кого бiльше завсiди в iдальнi: людей за столами чи псiв пiд столами. Кожен спiвробiтник мае свого улюбленця. Деякi – двох i бiльше. Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють iдальню щенятами, блохами й нудним запахом. Директор сидить окремо й iсть так швидко, нiби в нього в руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю на столi конституцiю. Я йому голосно читаю, а вiн мовчки iсть. Подають другу страву. Директор дае шматок м'яса котовi, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин. Одразу котовi ще перепадае кiлька шматкiв м'яса вiд людей, що сидять навкруги: таемна думка, що на них таким чином зверне Директор увагу. Така увага нi до чого, але людям приемно навiть погладити ту тварину, до якоi торкалось начальство. «Як аргонавти в давнину», – спiваю я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. І другу страву вже з'iдено. Директор мовчки думае. Пам'ять у нього гарна – кожне слово в головi.

– Роботи багато, – каже вiн, коли ми виходимо з iдальнi, – тiльки розбалувались вони всi. Халтуру розводять.

Я не можу говорити – менi не дае авторське задоволення. Мого проекта блискуче прийнято.

– Ти, може, думаеш, що в рукавичках працюватимеш? – каже вiн далi.

Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це – невелика кiмната, в якiй, певно, завiсився не один бiдолаха, бо й тепер вона навiвае думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й радiсно виходити. Стiльцiв немае. Двi-три лави стоять на бруднiй долiвцi. В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiдаемо.

– Лiнii я одразу не братиму, – кажу я тихо, – бо тут, де справа торкаеться творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу заслужити в них повагу й авторитет.

Механiк за стiною пускае апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи розмову. На екранi миготять шматки чергових знiмань якоiсь режисерськоi групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотуе. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних iнтересiв, приiздiв на фабрику ранком, переглядiв, розмов, директив, сварок, монтажiв – усього того, з чого складаеться цiле наше життя, коли викреслити з нього недiлi та весни.




V


– Любий Сев, – хочеться менi почати, – нарештi й про вас iтиме мова. У мене на стiнi висить портрет – ваш дiд у бiлiй полотнянiй сорочцi й в полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн стоiть у садку, спираючись на палицю. Йому не менше дев'яноста. Але вiн стоiть так, як ви стояли колись у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi. Вiн з однаковою гордiстю стоятиме серед велетенських машин, вiн стоятиме на палубi океанського корабля, що йде в невiдомi краiни, вiн стоятиме з однаковою гордiстю й серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому е одвiчне обличчя Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.

– Любий Сев, – кортить менi казати, – я пам'ятаю й досi ваше сприймання життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи помилок, бо той, хто боiться, швидко старiе, i в нього холоне голова. Йому годi шукати повноти життя, йому досить тоi молодостi, що залишилася в нього позаду, а тоi молодостi, що е попереду й е навкруги, – вiн не бачить.

– Любий Сев, – хочеться менi казати ще далi, але я стримую себе й переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися прийомами романiста, щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково вже повiдомив би, що «Ісмет» у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка привезе до берега турецького мiнiстра. Вiн побожився б, що герой не любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i кортить менi сказати кiлька таемниць i кiлька фраз, що iх можна рiзно розумiти. Замiсть цього я просто перейду до дальших сторiнок розповiдi, щоб продовжити обiцянi мемуари староi людини, яка, проте, вважае себе здатною жити iще пiвсотнi рокiв.

Менi неприемно, що я написав останнi слова фрази. Але тому, що я iх подумав, я не маю права таiти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?

Мое перебування в Мiстi вступало до новоi фази. Менi сьогоднi сказали, що приiхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев – мiй перший друг. Прийшовши режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й блискуче провалився. За це вiн дозволив собi вiдпустку на кiлька мiсяцiв. Тепер вiн знову повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.

Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю. Горiли електричнi лампи. Був вечiр, що не вiщував менi нiчого особливого, нiяких подiй. Весело пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.

– До високого режисера, – вiдповiв я сам собi, поновлюючи рух по паркету коридорiв третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечерi про сценарiй – той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась, куди iй не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, своiми планами, майбутнiми успiхами, романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв залишився б на моiй шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.

Постукав до кiмнати. Тиша. Ще постукав. Двое голосiв – жiночий i чоловiчий – вiдповiли разом: «Можна». Я переступив порiг кiмнати й одразу нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром i темною матерiею на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою i чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна долiтала музика ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм знов лунала, вирвавшись в щiлину. Пахощi жiнки примусили мене глибше зiтхнути, набираючи повiтря.

– Добривечiр, – сказав я.

Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи когось iншого замiсть мене. Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник ii раптом збiльшився, зробивши потiм у темрявi траекторiю яскравоi зiрки. З лiжка до мене озвався високий режисер:

– Засвiтiть, будь ласка, горiшне свiтло.

Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я прийшов невчасно й менi краще пiти, не перешкоджаючи людям заповняти вечiрнiй присмерк розмовами. Пахощi жiнки знову долинули до мене. Я запалив свiтло.

Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля вiкна сидiла жiнка – бiлоголова, стрижена, в англiйськiй блузцi, поклавши довгi ноги на стiлець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.

Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сiдайте, будь ласка, знiмайте вашу куртку й почувайте себе вiльно».

Я роздягатися вiдмовився.

– Дякую, – сказав я, – але ми сьогоднi, здаеться, не встигнемо поговорити, я ще маю побачення з моiм товаришем, що вчора приiхав до Мiста.

– Із Севом? – запитала жiнка.

– Дозвольте вас познайомити, – заметушився високий режисер, – це, так би мовити, мое начальство з фабрики – редактор, а це моя приятелька й землячка.

Землячка, не встаючи з мiсця, простягла менi руку. Я ii взяв – безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi рiшуче не сподобалась. Менi стало чомусь досадно.

– З Севом, – вiдповiв я, – а ви його хiба знаете?

– Я Сева знаю, – жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця, – учора мене ось вiн познайомив.

Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати свое незадоволення. З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши до себе ii лiкоть. Вона трималася так, нiби iй шлейф несли пажi. Розмовляючи з високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки моiх вух червонiли.

– До побачення, – закiнчив я розмову, – завтра умовимось. До побачення, товаришко. – Я вийшов з кiмнати, почувши за собою, коли зачиняв дверi: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене вразило, i я навiть не в той бiк коридора вiдразу повернув. Потiм я почав згадувати, перебираючи прiзвища й знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi в коридорi i виходив кудись iз своеi кiмнати.

– Сев, Сев, – закричав я, – ви це чи не ви?

– Це я, – вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.

Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять i вороги, i друзi. Першi – щоб замаскувати ворожiсть, а другi – щоб заховати дружню теплоту.

– От ми й зустрiлися, – кажу я, – а наче зовсiм недавно ми з вами жили в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?

Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi засмутило. Що нам час, коли його е пiд нами й вище нас цiлi гори?

– Провалили картинку, Сев? – смiюся я.

– Іще й як провалив! З музикою й барабанами, – регочеться мiй друг, i луна йде коридорами, як у лiсi. – Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.

Стоiмо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати й там знову стоiмо. Розмова наша мало мае змiсту, але хiба не досить того, що ми чуемо одне одного, бачимо й смiемось, як малi, не знати з чого?

– Сев, а хороше море, чорт його забери!

– Коли б тiльки його не змальовували синьою фарбою i красивими епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що квилить-проквиляе, буревiсники, що чують бурю, i кораблi з бiлими лоскутами парусiв. Ідуть вони обов'язково вперед, море тодi уявляеш калюжею, яка гордиться з того, що по нiй плавае бiлогрудий корабель.

– А матрос бронзовий i делiкатний, – кажу я в тон, – вiн возить обов'язково привiти й закохуеться десь у смагляву дочку Індii, нудьгуючи за нею й простоюючи вахту мрiйним чудаком. Керманичi всi бадьорi й смiливi, бачать рифи, як акули…

– Дайте ж менi договорити, – сердиться Сев, – я вiдповiдаю на ваше запитання про море.

Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.

– Море – це розпутна красива жiнка, яка хвилюе бiльше за всiх цнотливих голубок. Ця жiнка лише збуджуе жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жiнка, вона ввижаеться вдень i вночi. Задовольняе один подув пристрастi, але викликае два iнших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам стiльки насолоди, бо вона е й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.

Вiн промовчав.

– Море зовсiм не сине, i чайка квилить над ним тому, що хоче iсти, а не тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i саме цей факт менi хвилюе кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб iх не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i iхнiй гордий вигляд походить вiд поспiшностi. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються, перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш – хвиля пiдкочуе пiд них своi пiнявi боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води й гнiву. Воно iнодi поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно з небом зiйдеться й почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.

Я хочу теж докласти своiх мiркувань.

– Матрос возить не привiти лише, – кажу я, – а й важуще золоте зерно, багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнiе трюм, як шлунок бджоли, коли вона повертаеться з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi пересипаеться зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.

Сев одходить вiд трюмо. Виявляеться, що вiн одягав там комiрця й поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлюе, бо в нас нiколи не бувало люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший i останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець i краватка.

– Де ви були? – раптом згадав вiн про нашу зустрiч в коридорi.

Я сказав.

– То чого ж ви звiдти втекли так швидко?

– Там якась дiвчина, i вона менi не… подобаеться. А взагалi я не хочу iм перешкоджати.

– Тайах ii звуть?

– Я чув це iм'я, але при чому тут «Йосиф Прекрасний»? Там е така цариця, що спокушае.

– Оце вона там i е.

Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував заховати навiть вiд себе. Мое ж серце – цей одвiчний зрадник – нагнало на обличчя зайвоi кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн нiчого не сказав i почав проглядати журнал. Інодi вiн дивився на мене. Знову ховався за журналом. Ми розпочали розмову, провадили ii з пiвгодини i сказали дуже мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх слiв.

– Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить про свою якусь акцiю, його слово, що визначае акцiю, вiн вимовляе нiби з великоi лiтери, як щось важливе та пiдкреслене.) Море, корабель, нашi матроси й нудьга за батькiвщиною.

Я лише слухаю, бо в мене немае нахилу до бесiди. Це вiн швидко помiчае й непомiтно змiнюе тему. І, нарештi, несподiвано каже:

– Ходiмо туди.

– Куди? – дивуюся я.

– До тоi кiмнати, звiдки ви втекли.



Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.

Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки, вона чудово пахне – якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати iй якусь приемнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i… красивим.

– Ви танцювали, як египтянка – наче жагуча пристрасть текла в вас.

Тайах весело смiеться й лукаво поглядае на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалi, а коли смiеться – робиться близькою. Для всiх людей в неi холодний погляд i професiйна усмiшка балерини – одним ротом, бiлими зубами.

– А взагалi ви нагадуете прекрасну мавпочку, – додае Сев серйозно, – вона гризе горiшок на деревi й влучае звiдти горiшком.

– Монкi (Monkey), – iнформую я, – так звучить це англiйською мовою.

Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що поспiшно крутив стрiлки на годинниках i засипав синiй дах неба цiлими мiшками свiтлякiв. Високий режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi на очi, що були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на горiшню лампу, доки ми догадались ii погасити. Високий режисер попiк очi свiтлом прожекторiв.

Інтимна темiнь обгорнула кiмнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий режисер сiв i собi.

– Ви якiсь дивнi люди, – сказала Тайах, – нiчого подiбного я не бачила в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.

На мою руку обережно лягла ii рука й так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жiночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неi. Їi волосся лоскотало менi вухо.

Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до людського розуму. Руки менi розповiдають про труд i людське горе. Я бачу творчi пальцi – тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки працьовитi й ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви берете й вiддаете, коли ви ховаете в одежi ножа, коли ви пестите нiжну шкiру жiнки, коли ви боляче любите ii й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi до вподоби руки творцiв. Перо i пензель, нiж i сокира, талановитий молоток! Чи знаете ви, що рука, яка вас тримае, передае через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори ii житимуть. Вона поспiшае, виконуе волю людини, що, пiдiймаючися з небуття, ледве встигае дати життя дiтям i виконати долю творчого труда. Я люблю ii – вiчну людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич тоi хвилини, коли друг дае руку друговi: цим вiн передае самого себе, свое серце й розум, дихання дiтей. Двi людських руки вкупi – це кiльце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю.

Моя кана випливае раптом перед очима, я перегортаю червоний жар i вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю дров до кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як пiвсотнi рокiв тому. Ноги в колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово тепло збiльшуеться. Дрова охоплюе полумiнь. Червоне й гаряче листя його росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять на дровах, махаючи синiми хустками. Мое холодне тiло набирае тепла. Я нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки моi горять вiд кровi. Далi я хвилинку тихо плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають рясними краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось втратив. Моi сльози так само, як i смiх, – це фiзiологiчнi процеси, що iх звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але мозок у мене стоiть над фiзiологiею. Вiн знае, що сльози й радiсть – це невiд'емнi частки людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи iх ласцi вогню. Моi любi, грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi. Ви не висли безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно служили менi. Ви першi дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли ласкою на ласку. Дрова розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло молодiе вiд тепла. На руки стрибае вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.

– Чи довго ми так сидiтимемо? – питае наче з далекого далека голос оператора.

– Менi непогано, – каже Сев, – та мене вдома чекае вже, певно, помiчник, з яким я розробляю сценарiй.

Я нахиляюся до Сева й пропоную йому своi послуги. А через те, що мiж нами сидить Тайах, вона вiдхиляеться трохи назад, коли я розмовляю з Севом над ii колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не мають зв'язку з моею пропозицiею. Вони передають мое сприймання Тайах. Вона й собi хоче слухати й нахиляеться до наших голiв. Їi груди торкаються тодi моеi руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi. Я чую пульсацiю кровi на шкiрi руки.

Трое голiв укупi, три перемiшаних дихання, трое рук разом (Сев поклав i свою руку на нашi), сутiнь кiмнати, дружба, до якоi увiйшла жiнка повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбити на пiрамiдi, бо вона е синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь, i вона буде тремтiти в напруженнi. На неi падатимуть тiнi подiй, але вона вiчна. Трое голiв укупi!




VI


Сонце ще далеко за обрiем. Його дотики до хмар ледве-ледве можна розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд якого голубiе небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й темне. Повiтря вночi чорне, а тепер – сiре, i можна бачити за хвилерiзом, за маяком – тiнi парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець. Вулиця мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасноi ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обриваеться до порту. Маяк уже погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними на ньому смугами видушуе з себе дим, що помалу сотаеться в повiтрi й заволiкае: портовий вокзал, портовi будiвлi i склепи, будiвлi зерноперевантажувачiв, залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявляе цим, що вiн сьогоднi вiдпливае з нашого Мiста до своеi краiни за море.

Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до схiдцiв у порт. Бульвар нагадуе клiтку зоологiчного саду, з якоi вивезли звiрiв i лагодяться ii почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурii – люди, що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи i бруд. Бiля пам'ятника французькому герцоговi стеляться вниз широкi схiдцi{Ідеться про Армана Еммануеля Софiю-Септиманi це Вiньеро дю Плессi, герцога де Рiшелье (Дюка Рiшелье) (25.10.1766, Париж – 17.05.1822, Париж), вiдомого французького й росiйського державного дiяча. Вiн як камергер короля Людовiка XVI емiгрував до Австрii, а потiм Росii пiд час Великоi французькоi революцii 1789 року. Вступивши на вiйськову службу, брав участь у взяттi Ізмаiла, за що був нагороджений Георгiiвським хрестом 4-го кл. № 805 та iменною зброею «За хоробрiсть». У 1803 роцi цар Олександр І призначив його градоначальником Одеси, а в 1805 роцi – генерал-губернатором Новоросiйського краю. Заслуги Рiшелье на цих посадах вiдзначенi на пам'ятниковi, спорудженому в Одесi на Приморському бульварi. Латунна табличка мiстить надпис: «Герцогу Еммануилу де Ришелье управляющему съ 1803 по 1814 годъ Новороссийским краемъ и положившему основанiе благосостоянию Одессы благодарные къ незабвенным его трудамъ жители всехъ сословiй сего города и губерний Екатеринославской Херсонской и Таврической воздвигли памятникъ сей въ 1826 годъ при Новороссiйском генералъ-губернаторе– графi Воронцова».}. Герцог показуе рукою свое задоволення з моря й торговельноi гаванi, що лежить просто перед нами. Вiн не дивиться лiворуч, де вiйськова гавань, ще лiворуч, де нафтова, праворуч – де тепер царство зерна й шкiр, ще праворуч, де за будiвлями на молу – е море й на високому березi – рештки старовинноi турецькоi фортецi.

По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв е сот за двi. Добiгаемо до вулички, нею йдемо лiворуч, минаемо торговельну гавань, де до берега причалили дубки й великi шаланди, похитуються в ранiшньому снi цi дерев'янi будиночки, похитуеться сiно на деяких з них, i розноситься важке хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд на берег. У вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми пiдходимо до них i зазираемо згори, з естакади. Наш актор починае бiгати й шукати свого знайомого рибалку, вiддаляеться вiд нас i десь зникае. Море тихе й блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси, похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються вiд берега, набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi, як нiчнi птахи, лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.

Голос нашого актора десь лунае в ранковiй тишi.

– Ей, на яхт-клубi!

Яхт-клуб уперто мовчить. Там немае нi душi. Актор надриваеться; нiби через усю вiйськову гавань розтягся його голос. Нам набридае стояти на мiсцi, i ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближаемось до спорудження на березi. Це – старий моторний човен вiйськового призначення. Вiн стоiть на березi, пiдпертий з усiх бокiв. Ми прикладаемо долонi до залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо штовхаемо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта, вона злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти, дряпини вiд куль i порвана сталь зруйнованоi башти. Ми врештi пройнялися повагою до цього жертовника, на якому було принесено в жертву людськi тiла. Коли, кому, скiльки? Ми не маемо вiдповiдi. Якi передсмертнi рухи бачила ця сталь, про що плакали сини чиiсь, розкиданi в тобi, збитi до бортiв ворожим набоем? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне. Тепер ти стоiш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.

Ідемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiтае. Над водою сидять рибалки-аматори. Їхнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд. Самолов – це вудка з кiлькома гачками, на кожному з гачкiв насаджено рачка або дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на круглому обручi. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'ером стоiть упоперек хвилерiз. Вiн не з'еднуеться з землею, i до нього доходить човен. Море за хвилерiзом блiде, бiле, як оливо. Там якраз схiд сонця. До нас пiдходить актор. «Переiдьмо на хвилерiз, – каже вiн, – туди за нами зайде шаланда». Ми чекаемо ще кiлька хвилин. Ми чекаемо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз незадоволеними голосами. «Давай човна, – кричать вони, – давай човна, сонi проклятi!» Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе, вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде помалу. Аматори з самоловами сидять i похмуро чекають. Саме при сходi сонця пiде бичок. Якась стара баба iнтелiгентного походження палить цигарку i плюе в воду, нiби ворожачи. Причалюе шаланда, легко пошарудiвши об камiнь бортом.

Ми сiдаемо. Човен похитуеться на хвилi. Я сказав кiлька слiв про ранок i сьогоднiшню недiлю.

– В недiлю моя голова найбiльше працюе, – говорить Сев. – Я за недiлю багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю, нiхто мене не викликае на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.

– Дубок з Кафи? – сказав мiй сусiда.

– З Олешок. Бачиш парус? – вiдповiв сусiда Сева.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-yanovskiy/mayster-korablya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мапа – карта.




2


Лiнiя краси (англ.).




3


Вихiдна точка (фр.).




4


Затишок (нiм.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения